Владика Ярослав: Нести хрест – означає йти за Христом і знайти таким чином силу для боротьби з гріхом і зі злом [фото]

15 березня, у Хрестопоклонну неділю, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці в м. Дрогобич. Детальніше...

Проповідь у Хрестопоклонну неділю (2026)

«Хресту Твоєму поклоняємось, Владико,і святеє Воскресіння Твоє славимо» Слава Ісусу Христу!Дорогі в Христі брати і сестри! Триває наша великопосна мандрівка до світлого празника Христового Воскресіння. У третю неділю Великого Посту, яку називаємо Хрестопоклонною, свята Мати Церква пропонує нам споглядати та покланятися живоносному древу Чесного і Животворящого Хреста Господнього, щоб ми скріпилися ним та відважно прямували далі до мети – Христової Пасхи. Сьогодні Животворящий Хрест є для нас нагадуванням, що Бог так полюбив світ, що віддав Сина свого Єдинородного (пор. Йо.3,16-17). Приймаючи цю любов, можемо змінити себе і світ. У Божому Сині ми споглядаємо славу Розп'ятого Господа, яку покликаний зрозуміти, пережити і свідчити своїм життям кожен християнин. Якщо уважно вчитаємось у богослужбові тексти, якими молимось впродовж Великого посту, то зауважимо, що у них поступово проходить вся історія людського роду – від дерева в що раю до древа хресного, від вигнання з Едему до переможного і радісного входження в нього, від гріхопадіння до відкуплення. У цій молитовній скарбниці знаходимо шлях до таїнства хреста, знаходимо ті слова та образи, за допомогою яких можемо це таїнство звеличити, прославляючи Господа, Який приносить на Хресті досконалу Жертву прощення, любові і спасіння. Священне Писання говорить нам, що Господь узяв на себе кожне людське страждання від початку історії і до її завершення. І зміст нашого особистого болю ми можемо віднайти в Його ранах. Тому каже нам апостол Павло: «Коли юдеї вимагають знаків, а греки мудрости шукають, — ми проповідуємо Христа розп’ятого: — ганьбу для юдеїв і глупоту для поган, а для тих, що покликані, — чи юдеїв, чи греків — Христа, Божу могутність і Божу мудрість» (І Кор. 1. 22–24). Про ту силу, яка виходить із ран Христа, пророкував Ісая, кажучи: «Та Він наші недуги взяв на себе, Він ніс на собі наші болі… Він же був поранений за гріхи наші, роздавлений за беззаконня наші. Кара, що нас спасає, була на Ньому, і Його ранами ми вилікувані» (Іс. 53, 5). Тож християни несуть у світ слово про Бога, який не полишив свого творіння, не заховався від зраненої людини, а страждає разом із нею і в ній. Бог знає, що означає людське страждання, не тому, що ми Йому про це розказуємо, а через власний досвід нашого болю у своєму воплоченому Синові Ісусі Христі силою і діянням Святого Духа (пор. Євр. 4, 15). Щоб полегшити нам біль і вказати на дорогу зцілення та визволення, Господь говорить до нас словами апостола Марка: «Хто хоче іти за Мною, нехай зречеться себе самого, візьме на себе свій хрест і йде за Мною» (Мр. 8, 34). Це особисте рішення, яке потрібно прийняти свідомо. Христос не нав’язується — він кличе тих, хто хоче бути учнем. Ці слова, є ніщо інше як правилами християнського життя, трьома кроками які ведуть до неба. Відректися самого себе означає сказати собі «ні», щоб сказати Богові Так! Нести хрест – означає йти за Христом і знайти таким чином силу для боротьби з гріхом і зі злом. Мудрість Хреста полягає в тому, щоб долати зло в собі. Для цього потрібно проаналізувати та переосмислити власні діла, слова і помисли. Благодать Божа дає нам сміливість визнати власну відповідальність за присутність зла у світі та свідомо прийняти її. Мудрість Хреста відрізняється від людської мудрості і сили, бо «нібито немудре Боже – мудріше від людської мудрості і немічне Боже міцніше від людської сили», – каже апостол Павло (пор. І Кор. 1, 25). Як важливо нам цією мудрістю Хреста жити, нею послуговуватися особливо сьогодні, під час війни, пам’ятаючи, що сила Божа здійснюється в упованні на Господа. Таким чином Хрест — не знак поразки, а джерело життя. Ми, українці, знаємо, що таке біль, але він може об’єднувати і зцілювати, коли його приймаємо у Христі. Хрест є не тільки символ і знак любові та милосердя… Це також і вічне питання: чому добро викликає спротив і ненависть? Чому розпинають Правду? Споглядаючи світ навколо нас, зауважуємо страждання, хвороби, війни, смерть. Чому існують ці випробування? – Часто ставимо собі такі питання, коли бачимо на власні очі вмираючих дітей, коли спостерігаємо, як гинуть невинні люди внаслідок агресивних політичних інтриг каїна-московита. Питаємося про сенс страждання, коли відчуваємо в серці біль, спричинений непрощенням собі чи ближньому; коли не можемо визволитися від страхів, неспокою, хвилювання. Питаємось про сенс страждань, коли нас несправедливо оскаржують, обмовляють, коли нас не розуміють, коли оклевечують нас, коли почуваємося відкиненими і нікому не потрібними. Знову і знову ставимо собі оте одне питання: Чому Бог, Милосердний і Добрий Батько, погодився з людським стражданням? Але чи справді Бог погодився зі стражданнями людини? На перших сторінках Біблії, яку у Великому пості ми читаємо під час наших богослужінь, а потім осмислюємо у літургійних текстах, де знаходимо розповідь про те, що Бог сотворив усе дуже добрим (пор. Буття 1), а отже, не міг сотворити страждання. Звертаючись до третього розділу Книги Буття, читаємо про гріх перших прародичів і про нещастя людського роду, які були з цим пов’язані. Таким чином ми мусимо сказати собі дуже виразно, що Бог не створив страждання і смерть. Страждання є злом і як зло походить від гріха. Кожне страждання починається у «раю» людського серця – мого власного серця. Кожен гріх спроваджує страждання не тільки безпосередньо на грішника, але й на все його оточення. Знаємо, що Єва, як тільки піддалась спокусі сатани, відразу ж запропонувала овоч своєї спокуси Адамові. Люди часто «годують» одне одного стражданнями своїх гріхів, страждання є наслідком гріха. Однак, чи Бог погодився на такий стан справ? Чи погодився на те, щоб сотворений Ним світ був спотворений людським гріхом і стражданням? Виразну відповідь знаходимо вже в самому описі упадку перших родичів, коли Бог заповідає остаточну перемогу над сатаною, а отже над самим злом і стражданням (пор. Бут.3,15). Христос поборює наші страждання і терпіння, приймаючи їх на себе на хресті. Страсті Христові, Його Хрест і Його рани є джерелом Божої сили, котра перемагає діяння сатани. Таким чином те, що було найбільшою зброєю сатани – гріх, страждання, смерть – стає місцем особливого досвіду Божої сили і Божого милосердя. А, отже, навіть страждання і смерть не є позбавленими сенсу, коли є сприйняті як спасенний план Бога щодо нас. Тому не кажімо, що Бог посилає на людину страждання. Він не є творцем зла, але його переможцем. Можемо з певністю сказати, що для Бога немає не виліковних недуг, непередбачених обставин, тощо. Історія спасіння Старого Завіту показує нам прообраз виходу зі страждань (пор. Чис. 21, 4-9). Коли вибраний народ, вийшовши з Єгипту, у пустині почав нарікати на Мойсея і на Бога. Карою за цей гріх стали смертоносні змії, від яких люди почали масово вмирати. Тоді Мойсей відважно у молитві до Бога заступається за свій народ. Господь наказує йому зробити мідяного змія і поставити людям перед очі як знак їхнього гріха для того, щоб, дивлячись на нього, людина усвідомила і зрозуміла свій гріх. Особа, яка, розкаявшись, споглядала на мідяного змія, не вмирала. Отці Церкви і дослідники Священного Писання говорять, що цей піднесений мідяний змій у пустелі є прообразом Христового розп’яття хресної жертви Ісуса Христа. Як у Старому Завіті ізраїльтяни споглядали на мідяного змія і залишалися при житті, так кожен, хто з вірою буде споглядати на Розп’ятого Господа, визнаючи свої гріхи, буде жити вічним життям. Адже за словами апостола Петра: «Він сам у своїм тілі виніс наші гріхи на дерево, щоб ми, вмерши для гріхів, жили для справедливости» (1 Пт. 2,24). Розп’ятий на хресті Господь поставив нам перед очі всяку людську злобу і гріх, щоб ми відвернулися від гріха і жили для Бога. На хресті Бог виявляє до нас свою любов і своє милосердя. З любові Він піднявся з гробу і сказав: «Я воскресіння і життя; хто вірує у мене не помре, а матиме життя вічне» (Йо. 11,26). Пресвята Богородиця беручи участь у драмі біля Хреста Ісуса є вся пронизана великим стражданням. Бо ж це не тільки присутність Матері біля Сина, що помирає, але це також і свідчення віри і надії в Того, Хто, здається, «втратив» все. Мати вибрала свідомо слідувати за своїм Сином до моменту найбільшого болю; на відміну від учнів, які розбіглися, Вона йшла на Голготу аж до Розп'яття, щоб виявити свою повну посвяту, свою віру і свою любов. Сьогодні до цього Її страждання приєднується український народ, особливо українські діти, матері, літні люди які гинуть від бомб, розстрілів, в темряві та постійному страху. Цю війну як геноцид каїна – московита, не можна пояснити, бо життя людини святе для нас усіх, і вбивати безборонне невинне людське життя є великим гріхом святотацтва, отже, це не що інше, як дія антихриста і ним опанованих біснуватих слуг. Тому неустанно благаємо Пресвяту Богородицю, щоб прийняла під свою особливу опіку наших хоробрих воїнів, захисників Батьківщини, зберігаючи їх неушкодженими перед усіма ворожими наступами. Молімося за свободу і незалежність, соборність і цілісність нашої Батьківщини, бо молитва має велику силу. Нехай Господь вчинить наш народ непереможним і від всякої ворожої пропаганди та нападу нездоланним та дарує перемогу над супротивниками на землі, на морі і в повітрі. До кінця нашого життя оберігай нас Господи перед вічним засудом, щоб ми, спасенні через Твоїм страсті, смерть і воскресіння, завжди віддавали за все славу, хвалу, подяку і честь Єдиному у Святій Тройці Богові Отцю, і Сину і Святому Духові нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь! + Ярослав 15 березня 2026 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Владика Ярослав: Пізнати гріх означає усвідомити його злобу і нищівну силу для нашого теперішнього і вічного життя

08 березня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці в м. Дрогобич. Детальніше...

Проповідь на другу неділю Великого посту (2026)

Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Ми продовжуємо нашу великопісну мандрівку, прямуючи за Христом, уважно вслухаючись у Його слово та стаючи свідками Його спасительних чудес. Євангельське читання другої неділі Великого посту розповідає нам про оздоровлення розслабленого. Ми спостерігаємо, як Христос дорогою до Капернауму зупиняється в одному домі, де зібралось дуже багато людей. Євангелист Марко додає, що Господь увійшов в переповнений дім і «проповідував до них словом» (Мк. 2,2). Ревність слухачів Господнього Слова була щедро винагороджена, бо вони з волі Божої стали свідками і очевидцями нового чуда, яке ще більше скріпило їхню віру, надію і любов до Спасителя. Будинок, про який розповідає нам Євангеліє, належав Симону Петру (пор. Мк. 1,29; 3,20; 9,33). Святий Марко благовістує нам, як Ісус вперше прийшов в Капернаум і в суботу, після проповідування в синагозі зцілив одержимого (Мк.1,21-26). Увечері того ж дня біля будинку Петра зібрався великий натовп людей, які шукали зцілення Ісусом: «Почали приносити до нього усіх недужих та біснуватих. Усе місто зібралося перед дверима» (Мк. 1,32-33). У сьогоднішньому епізоді подія повторюється; натовп здається ще чисельнішим. Це пояснює і второпність чотирьох чоловіків, які принесли розслабленого: «А що із-за народу не могли донести до нього, розкрили стелю над місцем, де він був, й отвором спустили ліжко, на якому лежав розслаблений» (Мк. 2,4). Дім Симона Петра завдяки присутності Христа стає священним місцем, в якому Ісус «промовляє до них словом» (Мк. 2,2), тобто звіщає добру новину про спасіння, прощає гріхи і зцілює розслабленого. Все це є передчуттям і образом того, якою буде Вселенська Церква під проводом апостола Петра в усіх куточках світу – «вселенським таїнством спасіння», за словами Отців ІІ Ватиканського Собору (Lumen gentium, п. 48), тобто місцем примирення та спасіння, домом втіхи та надії для всіх людей на землі. Чотири друзі несуть розслабленого до Ісуса, одухотворені сильною вірою у Нього, яка полягає у цілковитій впевненості в його чудотворній силі. Із такою вірою вони не зважають на осудження людей, бо те, що вони шукають і що їх веде — це бажання фізичного зцілення для їх друга. Ісус відповідає на їх віру ласкавим зверненням до хворого: «Сину, відпускаються тобі твої гріхи» (Мк. 2,5). Таке дарування прощення в той час, коли очікується зцілення, може спантеличити. Однак це пояснює, чому нераз стаються хвороби. Вони тісно пов’язані з гріхом і є або його прямим наслідком, або нагодою для виходу з нього. Коли принесли розслабленого до Ісуса, то перші слова, які розслаблений почув від Ісуса були: «Сину, відпускаються тобі твої гріхи» (Мк 2,5). Ісус сказав ті слова прощення тому, що розслаблений так дуже потребував їх почути. У тих словах прощення він так сильно відчув в серці любов Ісуса Христа до нього, що став на рівні ноги і розпочав нове життя. Сьогодні Слово Боже показує нам велике Боже милосердя. Гріх загніздився в людині, спаралізував її, учинив нездатною до того, до чого вона є сотворена – до творення добра. Гріх учинив людину своїм в’язнем. А чудо стається, як про це ми сьогодні почули, при зустрічі з Господом, коли прямуємо до Нього наполегливо, зі свідомістю, що тільки Він є спроможний відпустити людський гріх, розірвати окови гріха. Для цього потрібно зробити перший крок – визнати свої гріхи. Не завжди це є легко. Повсюди в світі люди заперечують гріх. Говориться навіть, що найневинніший у світі є сам світ, бо він проголошує, що гріха нема. Про гріх говориться з усмішкою й іронією, люди перестали боятися гріха. Бояться забруднення середовища, бояться невиліковних недуг, бояться ядерної війни, але не бояться гріха як порушення своїх стосунків з Богом, смертельної хвороби, яка їх нищить. На жаль, людина втрачає почуття гріха, вразливість сумління. Гріх діє на неї як наркоз, так що вона не розпізнає межі добра і зла. Так зло поволі проникає в людське серце, роблячи його своїм невільником. Дехто каже: «Маю чисте сумління». Таким варто відповісти: «Чи не тому, що невживане?». Інші ж: «Я не маю викидів сумління, щонайвище – психічний дискомфорт». Такі постави замикають наше серце на Ісуса, на дар Його спасіння. Що більше, не визнаючи гріха, ми чинимо Бога «неправдомовним», за словами Св. Йоана Богослова ( І Йо. 1,10). Не забуваймо, що Ісус дає життя своє на викуп за багатьох (Мт. 20,28). А святий апостол Павло пригадує, що «всі згрішили» і потребують визволення (Рим. 5,12). «Христос помер за наші гріхи» (І Кор. 15, 3) і прагне визволити нас з неволі гріха. Але якщо ми кажемо, що не маємо гріха, то самі собі закриваємо дорогу до спасіння. Пізнати гріх означає усвідомити його злобу і нищівну силу для нашого теперішнього і вічного життя. Усвідомити, що він є найбільшим нещастям і злом. Тому коли впродовж Великого Посту молимося словами Молитви Св. Єфрема Сирійського: «Господи, дай мені бачити гріхи мої», то просимо не тільки зауважити свою гріховність, але пізнати її як трагедію нашої неволі, усвідомити паралізуючу силу гріха в нас і довкола нас. Христос-Господь і сьогодні приходить до наших міст і сіл, до наших храмів, щоб промовляти до нас словом своєї спасенної науки і довершувати нові чуда. Він – наш вічний Учитель, Світло, Правда і Життя, Він той самий вчора, сьогодні й навіки (пор. Євр. 13,8). Він єдиний всемогутній лікар, що знає всі недуги наших «душ і тілес». Але свої ласки і дари Він дає найперше тим, хто докладає своїх зусиль і старань, щоб їх у Нього отримати. Двері Храму – Дому Отця, де навчає, зціляє і освячує Христос, є завжди ласкаво для всіх відчинені. Потрібно лише увійти і пізнати безмежну Божу любов. Ту любов, яка потягує за собою, яка робить нас усіх братами і сестрами. Усі ми потребуємо почути слова прощення, бо ми всі грішники. Усі ми потребуємо духовного зцілення, бо всі ми прогрішили проти Бога, проти ближніх і проти себе. А те Боже прощення, що людське серце так потребує відчути в окремий спосіб, приходить до нас через святу Тайну Сповіді. Що властиво потрібно до доброї сповіді? Глибокої свідомості, що ми грішники, що ми віддалилися від Бога і від людей, що у нас є ще багато самолюбства, різних пороків і гріхів, а також брак довір’я до безмежного Божого милосердя. Свята Церква повчає нас про п’ять умов доброї сповіді: зробити щирий іспит совісті; збудити в собі жаль за гріхи; постановити поправитися; визнати гріхи перед священиком у сповіді; відбути покуту, яку завдав сповідник. Щоб відчути мир, спокій, і зцілення, що приходять до нас через прощення гріхів, мусимо перше щиро признати, що ми немічні грішники, що ми самолюбством нашим образили Бога й ближнього, і тим дуже пошкодили собі. Ми мусимо признати, що ми духовно хворі і потребуємо божественного зцілення. Людина не може сама собі відпустити гріхи. Немає значення наскільки часто вона каже собі, що її гріхи не є серйозні, вони все ж таки продовжать переслідувати її. Слова, які Господь сказав паралітикові: «Сину, відпускаються тобі твої гріхи», мають прозвучати і для нас у цей Великий піст. Тому покаймося і визнаймо наші гріхи перед Ісусом. Завдяки прощенню Божому ми також можемо піднятися з паралізованого шлюбу, думок, пристрастей, паралізованих відносин і піти в нове життя, життя повноти і здоров’я. Дорогі в Христі! Великий піст – це також особлива нагода для нас чинити милосердя для ближнього. Станьмо для наших воїнів, поранених, осіб які постраждали від війни, приятелями згідно сьогоднішнього євангельського читання. Приносьмо їх у наших молитвами до найбільшого Лікаря – Христа, який, як колись в домі Петра, продовжує перебувати у своїй Церкві. Молімося, нехай Боже милосердя буде силою України, нехай воно єднає нас з Богом, дасть нам внутрішню живу, здорову силу вистояти і перемагати разом із Христом. Нехай Боже милосердя зцілить рани України, яких сьогодні нам завдає ворог. Нехай слова: «Кажу тобі: Встань, візьми твоє ліжко і йди до свого дому» (Мр. 2, 11) — будуть словами Божими, які подарують нам перемогу на своїй рідній, українській землі. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 08 березня 2026 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Владика Ярослав у Самборі: Час Великого посту – це час застанови над собою, аби відновити в собі образ Божий, спотворений гріхами [фото]

1 березня, у неділю Православ'я, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, здійснив душпастирські відвідини Прокатедрального Собору Покрови Пресвятої Богородиці м. Самбір з іконою Розп’яття ГНІХ і реліквією – Частинкою Животворящого Хреста Господнього та очолив Божественну Літургію. Йому співслужили протосинкел єпархії о. Роман Андрійовський, декан Самбірський о. Богдан Добрянський, адміністратор храму о. Володимир Коркуна та інші священнослужителі. Святкове богослужіння прикрасив спів хору «Літанія» під орудою Любові Шийки. Детальніше...

Проповідь у Першу неділю посту – Неділю православ’я (2026)

Слава Ісусу Христу!Дорогі в Христі брати і сестри! Сьогодні у першу неділю Великого посту – Церква благовістує нам Слово Боже. Євангельський уривок описує дві зустрічі Ісуса Христа з учнями і їх покликання. Перша зустріч – з Филипом – описана дуже коротко. Христос каже: «Іди за мною», – і той іде. Особливістю цієї зустрічі є те, що Ісус сам знаходить нового учня. Ми не чуємо відповіді Филипа. Не знаходимо опису його досвіду покликання і зустрічі з Ісусом. Але ми дізнаємося, що зустріч з Христом спонукає його поділитися тим досвідом з іншими. Він знаходить свого друга Натанаїла і розповідає йому, як він пережив свою зустріч і впізнав в Ісусі Месію. Його переконання про Ісуса як Месію базується на Священному Писанні: «Ми знайшли того, про кого Мойсей у законі писав і пророки, - Ісуса Йосифового сина, з Назарету» (Йо. 1. 45). Натанаїл здивований походженням Ісуса Христа з Галилеї, з Назарету. Назарет ніде не згаданий у Старому Завіті, тим більше як місто з якого має прийти Месія. Филип не намагається щось йому пояснити, але відразу говорить до Натанаїла подібно як Ісус до перших двох учнів: «Прийди і подивися» (Йо.1,46). Филип не наводить ніяких переконливих аргументів. Християнське свідчення повинно базуватися не так на переконливості аргументів, як на особистій зустрічі з Христом: слід створити людині можливість самій зустрітися з Христом. Натанаїл прислухається до заклику свого товариша Филипа. Але Христос першим його бачить і говорить про чесність Натанаїла: «Ось справжній ізраїльтянин, що нема в ньому лукавства» (Йо. 1. 47). Це – ще одне об’явлення Ісуса. Своєю відповіддю на запитання: «Звідки ти мене знаєш», Ісус показує, що Він як Бог знає серце людини. Це спонукає Натанаїла до сповідування своєї віри: «Учителю, ти - Син Божий, ти - цар Ізраїлів» (Йо. 1. 49). Ось таким є шлях віри учня. Христос бачив Натанаїла під смоковницею. Екзегети бачать у цьому натяк на те, що Натанаїл глибоко вивчав Святе Письмо, бо смоковниця у равіністичній традиції вважалася деревом знання і під нею часто читали та роздумували над Писанням. Також і Натанаїл, мабуть, під смоковницею роздумував над писанням. Почувши ці слова від Христа, він зрозумів, що Той бачить тайни його серця. Його здивувало не так те, що Ісус його бачив, як те, що він знав його думки і його серце. Вивчаючи закон, Натанаїл готувався, щоб зустріти Месію. Натанаїлові, який увірував, Христос обіцяє, що побачить ще більші речі. Якщо спочатку Натанаїлу потрібно було прийти до Ісуса, щоб пізнати більше, то тепер його закликається вірити, щоб знову побачити ще більше. Таким чином віра веде до глибшого пізнання Бога. Отже в Ісусі Христі ми зустрічаємо Бога й людину. Для нас, християн, як і для Филипа з Натанаїлом, Писання провадить до Ісуса, але реальність сповнення є завжди більшою від обітниці. В сьогоднішньому апостольському читанні чуємо, що віра, яка визначає спосіб життя людини, є запорукою сповнення обітниці: «І всі вони, дарма що мали добре засвідчення вірою, не одержали обіцяного, бо Бог зберіг нам щось краще, щоб вони не без нас осягли досконалість» (Євр. 11,39-40). Першу неділю посту в нашій східній християнській традиції ми також називаємо Неділею Православ’я. У цей день ми згадуємо історичну подію перемоги православної (тобто правдивої), християнської віри над єрессю іконоборства, котра відбулася на сьомому Вселенському Соборі 787 р. та була урочисто потверджена у 842 р. Тоді після довгого та гіркого досвіду переслідування послідовників правдивої віри, основаної на апостольському та святоотцівсьеому переданні, відбулося прилюдне почитання і вшанування святих ікон Ісуса Христа, Пречистої Діви Марії та святих. Торжество православ’я особливо актуальне для нас, греко-католиків. Ще зовсім недавно в Україні панував безбожний більшовицький режим, який намагався знищити нашу Церкву через те, що ми перебуваємо в єдності зі Вселенською Католицькою Церквою, що побудована на камені віри Апостолі Петрі. Однак, незважаючи на всі старання комуністичного режиму, ми завдяки вірності своїй християнській традиції та вірі зберегли в чистоті свою віру, благоговійно молилися і йшли тим духовним шляхом, який нам залишив Христос, Святе Євангеліє, Отці Церкви та наші мученики й ісповідники віри від Володимирового хрещення Руси – України. Тому для нас це свято є настільки ж радісним, як і для християн, котрі святкували його у 842 р., після довгих років переслідування за вірність власній церковній традиції іконопочитання. Христова Церква, святкуючи Неділю Православ’я, з однієї сторони підкреслює те, в що ми як християни віримо, а з другої – спрямовує наш погляд до того, до чого ми повинні стриміти. Це – ікона. Ми віримо, що в іконі ми споглядаємо та поклоняємось Христу - Воплочененому Божому Слову; і, споглядаючи та поклоняючись Йому в іконі, ми своїм життям стараємось уподібнитись до Нього. Ці два важливі елементи – правильна віра та духовний подвиг богоуподібнення - і є основою нашого православ’я, православ’я не конфесійного, а догматичного. Кожен християнин є православним, коли він сповідує правдиву віру в Ісуса Христа і своїм життям уподібнюється до Нього. У цьому сенсі і ми, вірні Української Греко-Католицької Церкви, називаємо себе православними християнами. Ми не належимо до конфесійного православ’я, але ми сповідуємо віру, стверджену першими Сімома Вселенськими Соборами, основану на камені віри – Петрі апостолі, торжественно проголошену у Першу Неділю посту – Неділю Православ’я, тому й є православними у вірі а католиками у любові. Ікона об’являє нам Бога. Першою іконою, котра з Божої волі з’явилася серед людей, було Воплочене Слово, Ісус Христос, Син Божий, образ слави Предвічного Отця. В Христі Бог об’явив себе найповніше. Це Сам Ісус сказав до Филипа: «Хто бачив Мене, той бачив Отця» (Йо.14,9). В Христі перебуває вся повнота Божества. Божа природа Сина Божого була нерозривно поєднана з Його людською природою. Ісус об’являє в собі Бога, Божий спосіб думання, мовлення і поведінки. Не раз цей образ Божий, котрий об’являвся в Ісусі Христі, був незрозумілим для оточення, дивним, а навіть викликав несприйняття, бо Христос не жив за законами цього світу. Ісус не брав за взірець цей світ, але говорив і робив те, що бачив і чув у Отця. Він об’являв Божий світ у собі. Він є іконою Бога, а роль ікони не полягає у тому, щоб відтворювати дочасну дійсність, а є свідченням про інший світ - надприродній, Божий. Це світські образи і портрети відображають тільки земську дійсність. Вважається, що чим більш докладніше, наприклад, пейзаж чи портрет відобразить вигляд даного об’єкту чи людини, тим він цінніший. Це ж саме можемо побачити на фотографіях - світ відображається таким, яким він є на землі. Зовсім інакше є з іконою. В той час, як звичайний портрет представляє звичайну людину, ікона представляє людину, яка з’єдинена з Богом. В іконі домінує не образ земної людини, але образ людини обожненою Божою благодаттю, преображеної і проникнутої Божим діянням. Саме тому на іконі так багато золота, що символізує ласку Божу і надприродній світ Царства Небесного. Першою іконою на землі було Воплочене Слово Боже. Дивлячись на Ісуса, люди прославляли Бога. Кожне чудо, здійснене Господом Нашим Ісусом Христом, закінчувалося Його прославою. Навіть у момент найбільшого приниження Сина Божого люди пізнавали в Ньому Бога. Так розбійник пізнав у Ньому свого Господа на хресті, а сотник бувши свідком Його спасенної смерті прославляв Бога, кажучи: «Чоловік цей справді був Син Божий» (Мар.15, 39). У Книзі Буття (1,27) читаємо: «І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її». Коли кажемо, що людина є сотворена на образ Божий, то тим визнаємо, що людина є покликана до того, аби бути свідком надприроднього світу, щоб об’являти Бога серед світу, щоб об’являти Його всемогутню і люблячу присутність. Але щоб це сталося, щоб ми дійсно стали іконою Творця нашого, потрібно нам уподібнитися до нього. Це – сенс цілого духовного життя, це ціль наших зусиль, це наше покликання на землі. Той, хто досяг такої подібності до Отця, Церква проголошує святим. Саме тому в нашій церковній традиції святих людей ми називаємо „преподобними”, що означає «дуже подібними до Бога». Знаменним є також і те, що титул цей стосується до монашого образу святості: святих монахів і монахинь називає Церква преподобними. Чому? - Бо вони осягли в своєму житті велику подібність до Бога, сталися правдивою іконою Бога, об’являли супроти світу Бога і Його святий Образ, котрим є сам Ісус Христос. Тому і молимося в тропарі до преподобних: „У тобі отче (мати) вірно збереглося те, що в первообразі...” В чому ж полягає сенс святкування свята Торжества Православ’я і перемоги іконопочитання в цю пору літургійного року? Адже на перший погляд воно, здавалося б, немає нічого спільного із покаянним настроєм Великого посту! - Час Великого посту - це час застанови над собою, час пізнання себе, аби відновити в собі образ Божий, спотворений гріхами. Тому задумаймось, чи готові ми сказати разом зі святим апостолом Павлом: „Будьте моїми послідовниками, як і я - Христа” (1Кор.11,1), або „Живу вже не я, а живе Христос у мені” (Гал.2, 20)... На Страшному суді, коли станемо перед Господом лицем в лице, перед нашим „первообразом”, тоді виявиться наскільки ми уподібнилися до Нього. Тому Церква каже нам відкликатися до тієї правди, про яку сьогодні згадуємо, і просити у Господа остаточного очищення: «Я образ несказанної Твоєї слави, хоч і ношу язви гріховні. Ущедри своє створіння Владико і очисти своїм благоутробієм, і бажану батьківщину подай мені і вчини мене знову жителем раю» (Стихира на Парастасі). Напевно, мало з нас не наважилися б знищити посвячену ікону, але чи замислюємося ми над тим, що всі ми через наші гріхи спотворюємо і нищимо образ Божий в нас. І це ми робимо щодня! Але ж ця ікона не є створена людськими руками, вона намальована Святим Духом. Це – жива ікона, найцінніший образ Божий, на відновлення якого Син Божий не завагався пролити власну кров. Питаймо себе щоденно: наскільки мій спосіб мислення є згідний з тим, що говорить щодня Слово Боже, наскільки мій погляд є поглядом Отця і поглядом Христа, котрий лікує, спомагає і милосердиться, наскільки люди пізнають по мені, що Бог є і що Він є найвищою і найціннішою вартістю в житті дочасному і вічному. Ціллю Великого Посту є допомогти нам побачити жалюгідний стан, в якому перебуває ця внутрішня наша ікона і відновити її через покаяння, сповідь, молитву і євхаристію. Дорогі у Христі! Молімося сьогодні за справедливий мир в Україні і світі! Молитовно та матеріально підтримуймо українських воїнів, які нас захищають від ворожих нападів! Пам’ятаймо, що Бог є на боці тих, хто бореться за правду, справедливість, добро і мир! Дякуємо всім, хто небайдужий до воскреслої ходи українського народу, яку він відновив у суверенній Українській державі. Нажаль каїн-московит, спричинив нам чергову Голготу, щоб перешкодити нам осягнути мету – вільну, квітучу, соборну Українську державу. В ці надважкі часи війни ми благаємо Пресвяту Богородицю: прийми під свою особливу материнську опіку наших хоробрих воїнів, зберігаючи їх неушкодженими перед усіма ворожими наступами; захисти свободу і незалежність, соборність і цілісність нашої Батьківщини, щоби народ наш, визволений Твоїм заступництвом від воєнного лиха, вдячно прославляв Твоє материнське заступництво. До кінця нашого життя оберігай нас перед вічним засудом, щоб ми, спасенні Твоїм заступництвом і поміччю, віддавали за все славу, хвалу, подяку і честь Єдиному у Святій Тройці Богові Отцю, і Сину і Святому Духові нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь. + Ярослав 01 березня 2026 року Божого,м. Самбір Детальніше...

Владика Ярослав: Життя владики Юліана було розгорнутою книгою Божого провидіння [фото]

У суботу, 28 лютого, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, разом із духовенством та вірними здійснив паломництво до Свято-Успенської Унівської Лаври, де відслужив поминальні богослужіння за упокій душі владики Юліана Вороновського з нагоди 13-ї річниці його переставлення. Детальніше...

Владика Ярослав до учасників міжнародної науково-практичної конференції: Бажаю вам бути не просто фаховими спеціалістами медичної справи, а й носіями християнської духовності [фото]

Сьогодні, 26 лютого, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, у м. Трускавець взяв участь у відкритті конференції, організованої Міністерством Охорони Здоров’я та Міжнародною Асоціацією Медицини. Детальніше...

У 4-ту річницю початку повномасштабної війни владика Ярослав очолив молитву за Україну [фото]

Сьогодні, 24 лютого, у четверту річницю від початку повномасштабного російського вторгнення, українці збираються у храмах на спільну молитву за полеглих воїнів, невинних жертв війни та за дар справедливого миру. Цього дня молитва лунала і в Катедральному соборі Пресвятої Трійці м. Дрогобича. Поминальне богослужіння очолив владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, який у співслужінні духовенства звершив парастас за загиблими захисниками України та всіма жертвами війни, а також очолив Молебень за справедливий мир для нашої держави. Опісля спільна молитва продовжилася на площі міста Дрогобича, де відбулося загальноміське пам’ятне віче. Детальніше...

Проповідь з нагоди четвертої річниці війни (2026)

Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри!Дорогі матері, батьки, дружини, діти та всі рідні наших полеглих воїнів-героїв! Чотири роки тому, на світанку 24 лютого 2022 року, земля України здригнулася. Не від землетрусу ‒ від людської злоби, від гуркоту ракет і гарматних пострілів. Московський агресор, незважаючи на свої зобов’язання та запевнення, ламаючи основні норми міжнародного права, ступив на українську землю, несучи зі собою смерть і розруху з різних сторін наших кордонів. І в ті перші години повномасштабної війни багато хто з нас, можливо, ще вповні не розумів, що починається. Однак найкращі сини та дочки України зрозуміли і стали на захист своєї землі, держави, співвітчизників. Саме в цих мужніх та жертовних наших захисниках і захисницях, дорослих, старших і ще зовсім юних, Господь виявив Свою присутність поміж нами, скріпивши їх на подвиг і жертву, перед якими схиляється в шані не тільки кожен свідомий українець, а люди доброї волі в усьому світі. Сьогодні ми стоїмо перед Богом і перед їхньою пам'яттю. Стоїмо, щоб молитися й пам'ятати, щоб говорити правду ‒ про жертву, любов та обов'язок пам'яті. Священне Писання й сама історія свідчать: земля ‒ це не просто ґрунт під ногами. Це місце, де молилися наші діди, де народжувалися наші діти, де поховані наші предки, це ‒ дім. І коли дім у небезпеці, чоловік не ховається ‒ він стає в його обороні. Захист своєї землі, своєї родини, свого народу – це не просто обов'язок, це священний поклик, закладений у серці кожної людини, яка любить свою Батьківщину. Це боротьба за право жити, вірити й бути вільними на своїй Богом благословенній землі. Ми, українці, мирний народ, ми не зазіхали на чуже й не погрожували нікому, тому це наше природне право і святий обов’язок боронити від агресора свою землю і свій народ, свою державу і все, що для нас найрідніше: родину, мову, культуру, історію, духовний світ. Ми боремося не лише за те, щоб вижити, але й за те, щоб відродитися, відбудувати нашу країну й побудувати суспільство, засноване на Божій правді, справедливості та любові. Сьогодні Україна виконує місію, яка виходить далеко за межі її національних інтересів. Наш народ став живим щитом для всієї Європи і для цивілізованого вільного світу. Ми захищаємо не просто географічний простір, ми захищаємо фундамент, на якому побудована європейська цивілізація: святість і недоторканність людського життя, верховенство права над правом сили і право націй на самовизначення та мирне співіснування. Війна, яку веде московський ворог супроти України та її народу, насправді дуже контрастна, бо в ній ми чітко зауважуємо протистояння добра і зла, світла і темряви, істини і брехні. Ті, хто вивчає історію, знають, що московити неодноразово приходили на нашу землю, і щоразу, коли вони її окуповували, сюди ступала не лише нога окупанта, вони несли із собою голод, депортації, розстріли, знищення мови і віри, смерть мільйонів людей. Голодомор ‒ це не просто сторінка підручника. Це геноцид, могили без хрестів, розсіяні по всій нашій землі, це попередження, написане нам і світові через найжахливіший терор. Наші воїни це знали. Вони пішли не заради слави. Вони пішли, бо розуміли: якщо не зупинити зло зараз, воно прийде до порогу кожної хати, до ліжечка кожної дитини. Вони захищали вас, дорогі матері і батьки. Вони захищали вас, дорогі дружини і діти. І це ‒ не просто патріотизм. Це ‒ любов у дії. Христос сказав у Святому Євангелії слова, які сьогодні лунають з особливою силою: «Ніхто не має більшої любові, ніж той, хто життя своє кладе за друзів своїх» (Ів. 15. 13). Церква шанує мучеників ‒ тих, хто вмирав за віру, але чи воїн, який іде під кулі заради того, щоб його рідні жили у свободі, не є свідком тієї ж любові? Я переконаний ‒ так. Бо любов вимірюється не словами, а готовністю віддати найдорожче. А що може бути дорожчим за власне життя? Дорогі рідні! Ваші сини і дочки, чоловіки і батьки зробили цей вибір. Можливо, вони не говорили про нього вголос. Можливо, прощаючись, вони жартували, щоб вам не було так боляче, але у глибині серця кожен із них знав: я йду, щоб вони жили. Це і є та євангельська любов ‒ не солодка і зручна, але тверда, вірна, жертовна і справжня. Вони віддали себе повністю, щоб ми могли жити. Їхня кров, пролита за Україну, за народ, стає насінням нашої свободи й майбутньої Перемоги. Перед такою любов'ю нам залишається лише вклонитися й молитися, щоб Господь прийняв їхні душі у Своє Царство, де «немає ні болю, ні смутку, ні зітхання». І нарешті ‒ про пам'ять, бо саме заради неї ми сьогодні зібралися. Для полеглих героїв пам'ять важлива, бо кожна людина хоче знати, що її життя мало сенс, що вона не зникла безслідно, що хтось вимовить її ім'я перед Богом. Сьогодні ми це в Божій благодаті робимо. І це не просто традиція. Це наша любов у відповідь на їхню любов. Для нас пам'ять потрібна, щоб ми не знечулилися, щоб біль утрати не перетворився просто на звичку до смерті, щоб, виходячи сьогодні із цього храму, ми пам'ятали: свобода, завдяки якій можемо вільно жити, молитися, виховувати дітей, має ціну, і за неї хтось жертовно заплатив своїм життям. Для майбутніх поколінь пам'ять є фундаментом. Наші діти й онуки мають знати імена цих людей не як абстрактних героїв з підручника, а як живих людей: з іменами, обличчями, винаходами, смішними звичками, мріями, які не встигли здійснитися... Тільки така пам'ять ‒ жива, особиста ‒ зможе навчити наступні покоління берегти те, що було здобуте такою дорогою ціною. Ми повинні передати цю пам'ять нашим дітям і онукам, щоб вони знали своїх Героїв і продовжували їхню справу. Дорогі брати і сестри! Знаю, що слова сьогодні не можуть вгамувати вашого болю. Ніяка проповідь не поверне вам тих, кого ви любили. І я не стану казати, що час усе вилікує або що так мало бути. Просто знайте: ви не самотні у своєму болю ‒ його бачить Бог, його розділяє вся Церква, його носить у серці кожен українець зі свідомим християнським сумлінням. Улюблені молільники! Сьогодні ми молимося за упокій душ наших полеглих воїнів. Ми просимо Всемилостивого Бога прийняти їхні душі у Свої Небесні Оселі, де немає ні болю, ні смутку, ні зітхання, а життя безкінечне. Молімося також за зцілення ран наших рідних, нашої землі, молімося за те, щоб жертва наших Героїв не була даремною ‒ щоб Україна жила, вірила та перемогла. Нехай пам'ять про наших лицарів буде вічною, а їхня жертва – немарною. У житті так важливо мати когось, хто нас зрозуміє. Коли нам боляче, ми шукаємо таку людину. Нам потрібен хтось, хто розумів би нас без слів, хтось, кому нічого не треба пояснювати, хто бачить глибше, ніж бачить людське око. І сьогодні тут, у Божому храмі, ми відчуваємо, що Тією, Яка бачить, знає і розуміє нас, є Пречиста Діва Марія. Ми сьогодні стоїмо перед очима Тієї, Яка дуже багато бачила впродовж нашої непростої історії. Пресвята Богородице, даруй нашому народові терпеливість, мужність, віру та надію. Зціли наші тілесні й душевні рани. Допоможи нам зберегти наші серця в мирі, наповни їх силою для захисту правди, вимоли для нас перемогу над агресором і справедливий мир. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.   + Ярослав 24 лютого 2026 року Божого,м. Дрогобич     Детальніше...